Чому Трамп не зможе знищити Іран

151


Президент США Дональд Трамп після категоричної відмови Росії відступитися від свого іранського союзника знову пригрозив який проводить незалежну політику Ірану знищенням.
«Будь-який напад Ірану на що-небудь американське буде зустрінута з величезною та переважною силою. У деяких областях переважна означатиме знищення», – написав Трамп в своєму улюбленому Twitter.
Це просто вражаюче: Трамп знищить Іран, якщо той нападе «на що-небудь американське»: напевно, знову зіб’є шпигуючий гравець за ним дрон або обстреляет нахабно і свідомо зайшов у його територіальні води американський корабель. Або якщо Тегерану знову припишуть якусь організовану самими ж американцями, ізраїльтянами або саудівцями провокацію, на зразок імітації атак на танкери в Оманській затоці. А, може бути, Іран «втрутиться» в американські вибори, чимось налякати фінансових спекулянтів, і зробить таким чином «атаку» на американських інвесторів? Який тут величезний простір для уяви.
Ну а щоб підкреслити, який він «крутий», президент США додав: «Більше ніякого Джона Керрі та Обами!». Трамп мав на увазі, що ті, мовляв, попустительствовали Ірану, уклавши з ним в 2015 році міжнародну ядерну угоду, з якої Трамп в односторонньому порядку і зі скандалом вивів США в 2018 році, чим поставив її на межу розвалу. Тому що одночасно Вашингтон зробив кроки для покарання країн, готових раніше її дотримуватися, і не тільки Ірану.
Трамп і раніше періодично погрожував знищити Іран. Так, 19 травня цього року він написав у Twitter: «Якщо Іран хоче воювати, то це буде його офіційним кінцем»…
Чому це неможливо?
Залишимо в даному випадку осторонь питання про те, що США просто не мають реальних можливостей насправді знищити цю країну. Завжди поєднується перед зовнішньою загрозою Іран, населення якого ненавидить США за десятиліття задушливих санкцій і забуває в цей момент про недоліки власної влади, має потужні збройні сили, – це куди більш сильний супротивник, ніж Ірак часів Саддама Хусейна. Тоді Ірак був розділеною країною, шиїтська більшість якого враждовало з правлячими сунітами, а нацменшини, насамперед, курди, мріяли про ослаблення центральної влади та створення власної адміністрації. Навіть генерали Саддама були потенційними зрадниками, що стало очевидно в 2003 році, коли іракська армія, приблизно рівна по чисельності силам вторгнення (відповідно 375 і 309 тисяч осіб), практично не пручалася. В особі Ірану американці мають зовсім іншої, куди більш мотивованого ворога.
Крім того, «Війна в Затоці» 1990-1991 років, для якої американці та їх союзники зібрали 700-тисячну армію, як і вторгнення в Ірак у 2003 році, мали, в якомусь сенсі, своє виправдання: покарання жорстокого диктатора, травившего отруйними газами власний народ і нападника на сусідні країни.
Природне заступництво Ірану закордонним шиїтам, допомога нечисленним союзникам начебто Дамаска, а також намір розвивати атомну промисловість і нехай навіть обзавестися для підстраховки ядерною зброєю – це не ті прапори, під якими Вашингтону, Тель-Авіву та Ер-Ріяду вдасться зібрати для війни велику антиіранську коаліцію. Зрештою, і у Пакистану і Індії, і вже давно в Ізраїлю, що входить неофіційно в клуб провідних атомних держав, що мають ядерну зброю, і це нікого особливо не турбує.
У Вашингтоні були нещодавно озвучені плани відправити на Близький Схід для протидії Ірану 120 тисяч своїх військовослужбовців.
Але є дуже великі сумніви, що перед президентськими виборами Трамп знайде кошти і зважиться на цю складну логістичну операцію, не кажучи вже про війну. Де американці, распылившие свої збройні сили по всьому світу і знаходяться з ним у стані економічної війни, знайдуть стільки солдатів? І це коли в них стільки проблем з Росією в Європі, з Китаєм у Східній Азії, з Венесуелою в Латинській Америці, в Афганістані, з Туреччиною. Навіть на своїй протяжної південній межі, яку штурмують сотні тисяч які прориваються в США латиноамериканських переселенців. Влаштувати в цій ситуації війну в Перській затоці, яку, незважаючи на членство в НАТО не підтримає жодна велика європейська держава, крім Британії, а також Ізраїлю, в умовах, коли Саудівська Аравія загрузла в Ємені, а ОАЕ не мають сильних збройних сил, може лише божевільний.
Зрозуміло також, що єдиним можливим театром військових дій може стати тільки Ірак, має сухопутний кордон з Іраном, бо десантна операція на іранському узбережжі американцям абсолютно не по зубах. Військові дії в Іраку, більшість населення якого складають озлоблені на американців шиїти, не обіцяють Вашингтону ніяких лавров. Тому США насправді нічого не залишається, як намагатися наносити точкові удари по іранських військових, промисловим і ядерних об’єктах, ризикуючи викликати іранські асиметричні відповіді на всьому Близькому Сході і не тільки. Іран – не затиснута практично з усіх сторін ворогами Сирія. Тому ці відповіді будуть болісними. Ніяких реальних вигод президенту Трампу напередодні президентських виборів 2020 року, шанси виграти які у нього і без цього досить високі, це не обіцяє.
Від чого гнівається Трамп?
Тому тут нас цікавить не стільки сама загроза Трампа покарати Іран, скільки привід, її викликав. На перший погляд, їм є очікувані відповіді Ірану на появу нових американських санкцій відносно його політичного і військового керівництва, останні американські провокації. Наприклад, припущення президента Ірану Хасана Рухани щодо того, що адміністрацію Трампа «охопила розумова неповноцінність». Або оголошення Тегераном Центрального командування ЗС США (CENTCOM) «терористичною організацією», а США як держави – «спонсором тероризму», з чим будь-якого мало-мальськи інформованої людині важко не погодитися.
Проте звичайна для американо-іранських відносин перепалка в стилі «дурень – сам дурень» навряд чи пояснює охопило Вашингтон колосальне роздратування відносно Ірану, який ретранслював Трамп у своєму Twitter. І справа також не в тому, вірніше, не тільки в тому, що у Ірану виявилася ефективна система ППО, яка змогла запросто збити знаходився, як здавалося американцям, на недосяжній висоті шпигунський дрон вартістю 222 мільйона доларів, що одразу поставило питання про ціну запланованих ударів США по іранських військових об’єктах. У зв’язку з чим Трампу і довелося скасувати їх в останній момент нібито під приводом того, що в результаті американських ударів на землі загинуть 150 осіб, і обмежитися кібератакою. Хто повірить в те, що Трампу раптом стало шкода якихось іранців?
Ні, головна причина президентського гніву в іншому: йому доповіли про результати дводенних переговорів у Єрусалимі глав Радбезів Росії, США та Ізраїлю, які були значною мірою присвячені Ірану і його політики в регіоні. Для США, здавалося, залишався невеликий шансик на успіх, якщо б від Ірану відступилася зацікавлена якимись обіцянками Росія. Один час навіть могло здаватися, що такий шансик є.
«Росія – не пожежна команда, ми не можемо рятувати все підряд, особливо те, що залежить не тільки від нас», – заявив 15 травня президент Росії Володимир Путін, приймаючи в Москві свого колегу з Австрії. Начебто тим самим глава російської держави дав зрозуміти, що мир на Близькому Сході залежить від дій і США та Ірану. І якщо вони почнуть війну, Росія не зможе врятувати Іран. На початку цього року один із заступників міністра закордонних справ Росії у відповідь на запитання американського телеканалу, є Іран союзником Росії, заявив, що говорити так було б неправильно: просто обидві країни діють разом в Сирії в боротьбі з тероризмом. Проте останнім часом позиція Росії по даній темі стала абсолютно недвозначною.
Секретар російського Радбезу заявив своїм співрозмовникам в Єрусалимі, серед яких був і ізраїльський прем’єр Біньямін Нетаньяху: «Іран був і залишається нашим союзником і партнером, з яким ми послідовно розвиваємо відносини як в двосторонньому плані, так і у багатосторонніх форматах». Він попередив, що «будь-які спроби представити Тегеран в якості головної загрози регіональної безпеки і тим більше поставити його в один ряд з ИГИЛ (заборонена в Росії) або іншими терористичними угрупованнями для нас неприйнятні».
Глава Радбезу Росії відкинув твердження Вашингтона, що Іран збив американський безпілотник у міжнародному повітряному просторі і що провокації з танкерами влаштували іранці. Патрушев також запропонував цілий ряд заходів, щоб уникнути ізраїльських ударів по загонам «Хезболли», яку Росія не вважає терористичною організацією, в Сирії.
А перед цим сам президент Росії, коментуючи можливість «угоди» з США та Ізраїлем щодо висновку іранських сил Сирії, заявив: «Ми не торгуємо ні нашими союзниками, ані нашими інтересами, ні нашими принципами. Можна домовлятися з нашими партнерами щодо вирішення тих чи інших нагальних проблем».
Причому домовлятися, на думку Москви, потрібно культурно, а не «під дулом пістолета, в прямому і переносному сенсі», якщо скористатися словами заступника голови російського МЗС Сергія Рябкова.
Таким чином, у Вашингтоні стало остаточно ясно, що Росія не тільки не «кине», але ще й допоможе Ірану вистояти перед обличчям американських загроз, і що у США немає ні найменших шансів виграти «Війну в Затоці» 2.0. У цьому-то й полягає головна причина сплеску гніву Трампа і його загроз знищити Іран. Йому самому потрібен час, щоб змиритися з тим, що це порожні погрози.