Своєрідно виглядали і двори радянських будинків. Точніше, своєрідна там протікала життя. Візьмемо літо якого-небудь сімдесят… року. Ну, ясна річ, бабусі на лавках біля будинків пліткують, діти гойдаються на гойдалках або грають у війнушку.
Крім пісочниць з грибами-мухоморами у дворах стояли ще й столики, збиті з дощок. За дві крихітних лавочки, один проти одного. За цими столами вечорами влаштовувались старички пограти в доміно, карти, шахи, лото.
Ну звичайно, ті дідки, у яких ще залишалися сили після роботи на мічурінському саду або на дачі.
Нехай і говорять, що азартні південці, азіати. Однак, наші громадяни теж не промах. Не півнячі і не собачі бої, а полеміка, перчений анекдот, доміно.
Так просто – кісточка до костяшке, вони вилітають з затиснутих долоньок гравців, з пластмасової коробочки тієї ж самої гри і з сухим стуком лягають до чорного хвоста на столику. «Риба!» — кричить гравець.
Турніри супроводжувалися раскуриванием «Беломора», «Айстри» і чогось там ще, не менш міцного. Білі капелюхи на смаглявих осіб, сандалі на ногах, папіроска в пожовклих зубах і, пішла розмова.
За плечима важке, дуже важке життя. Хто війну згадує, хто колгосп, хто флот. Іноді розмова ставав веселим, галасливим, іноді гравці затихали, обдумуючи черговий хід, часом починали сперечатися, спір переривався надривним кашлем курця або відозвою другої половини повернутися додому.
Зазвичай діди відмахувалися від своїх бабусь і продовжували грати далі. Ця гра в доміно називалася «забити козла», «зіграти в козла». Стукають кісточки доміно про розігріті липневим сонцем дошки, бурчать непохитні діди, а навколо бігаємо ми — радянські хлопці і дівчата.
