Хочу в музей … на ковзанах покататися

32


У нас тут прямо в стінах місцевого залізничного музею відкрили ковзанку з безкоштовним прокатом ковзанів. Чи треба говорити, що відвідуваність музею після цього зросла в рази — зима в розпалі, а мороза немає і не передбачається. Залишилися від машин для заливки льоду дерев’яні палети працівники музею поки що склали акуратною вавилонської пірамідою-зіккуратом поряд з катком. Вивезти їх їм, однак, так і не вдалося — в перший же день «зіккурат» був уподобаний як сідала татами-мамами і дідусями-бабусями. З нього виявилося дуже зручно спостерігати за тими, хто катається дітьми, не виходячи при цьому на лід самому.
Чуйне керівництво музею устелило палети величезними матрацами-подушками системи «фетбой», і на них відразу ж розтягнулися на весь зріст з десяток пап, кілька мам, і навіть парочка бабусь. Мабуть, для більш глибокого залягання дорослих на піраміді керівництво музею поставило тут же поруч намет з гарячим глінтвейном. Після чого це місце набуло нечувану популярність, особливо серед пап, і стало нагадувати чи то лежбище ситих моржів у теплий сонячний день, то давньоримську гулянку з велично возлегающими матронами і патриціями.
Ось тільки для втомлених від катання діточок місця не залишилося, а щоб взагалі на цей зіккурат потрапити — приходити в музей доводилось якомога раніше, краще всього до відкриття. Все це дуже нагадувало процедуру заняття місця на пляжі в Сочі в розпал курортного сезону в радянські часи, коли з раннього ранку на пляж висилався самий великий і сильний представник сімейства з покривалами і рушниками, а всі інші підтягувалися пізніше — інакше можна було реально залишитись без місця.
Керівництво музею і тут проявив неймовірну чуйність і дещо розширило площу «лежбища», устлав його всілякими подушками, подушечками, ясиками і навіть диванними валиками.
І ось тут вони промахнулися. Тому що з’явилися на наступний день дітки як влаштували з ранку подушковий бій цими самими валиками і ясиками, так до обіду і не припинили. Достатньо було двох-трьох забіяк не без стратегічного таланту, щоб бійка прийняла організований і дуже захоплюючий характер. Каток був забутий, а діти разделилиь на два ворогуючих табори і почали будувати з матраців оборонні споруди. Жоден дорослий поткнутися туди навіть не смів.
З’явився для утихомирення повсталих директор музею, отримавши по кумполу матрацом, з мовчазною гідністю пішов назад у свій кабінет. Звідки замість очікуваної деякими каральної команди з’явилася гиперактивая молодіжна рок-група, урезавшая такий музон, що бій прийняв абсолютно гомеричний характер, а тата-мами разом з їх пледами-книжками-планшетами-гуртками змушені були відійти на заздалегідь підготовлені позиції в ресторан. Де нас вже чекали задоволено потираючи руки кухаря з офіціантами. І стали зрозумілі мотиви такого, на перший погляд, нелогічного вчинку директора — по-перше, вони ненавмисно придбали атракціон, по популярності перевершує і каток, і всі паровози даного музею, по-друге, підвищилася виручка музейного ресторану.
Мені страшно навіть собі уявити, що комерційний геній керівництва цього музею придумає завтра. Сафарі на батьків з пейнтбольними рушницями, не інакше. І адже все одно туди підемо, куди ж ми дінемося, коли рідне дитятко з самого ранку верещить на верхніх нотах «Хочу в музей». Інтелігентні бабусі на зупинці поглядають з повагою — треба ж, який дитина культурний, так в музей проситься, аж вуха закладає. Знали б вони, навіщо воно туди проситься…
Kaatje