Хомячки йдуть на нерест

46

Не знаю, як в інших великих містах, а в Москві щоранку десять мільйонів хом’ячків намагаються вчасно встигнути на роботу. Кожен вечір ці ж десять мільйонів поспішають додому. Це не місто, а один суцільний транспортний колапс.

Всі шосе, які можна розширити, розширюють. Зменшують інтервали руху поїздів метро. Запускають незліченна кількість маршруток. І все без толку.

А адже в кращому разі половина цих поспішають на роботу москвичів — офісний планктон. Їм на фіг не треба по дев’ять годин сидіти в офісі. Вся їх робота — телефон та інтернет. Посадити їх будинку за комп’ютери, залишити в офісах тільки тих, хто особисто спілкується з клієнтами, і всім настане щастя.

Співробітники перестануть витрачати півтори години на дорогу, будуть сидіти вдома в теплому кріслі, бадьорі і виспалися.

Роботодавець зможе в кілька разів скоротити орендовані площі і заощадити на цьому купу грошей.

Ті, кому реально треба бути на роботі, перестануть штовхатися по дорозі ліктями з тими, кому не треба.

Ті, хто приходить на роботу працювати, нарешті відпочинуть від тих, хто приходить спілкуватися, ганяти чаї і створювати видимість діяльності. Останніх, до речі, стане краще видно, і їх можна буде звільнити до біса.

Але ні, так не можна! Ми ж не зможемо всіх щохвилини контролювати! Оператор техпідтримки на телефоні повинен дев’ять годин сидіти в холодному офісі на незручному стільці, тому що ми не можемо поставити на запис його домашній телефон. А відкрити доступ до робочої базі з дому співробітника взагалі не можна з міркувань безпеки. Який, до біса, безпеки, якщо всі знають паролі всіх від усього?

Остаточно добивають вакансії адміністраторів сайтів і контент-менеджерів, зобов’язаних бути в офісі з дев’яти до шести. Навіщо?

Але навіть якщо не можна взагалі не приїжджати в офіс, чому не можна зрушити графік? Плюс-мінус дві години — і ти вже не потрапляєш в основний годину пік. Але і тут стіна: треба працювати «як всі нормальні люди». Навіть 12-годинні зміни на підприємствах з восьми до восьми.

Задовбали твердолобі кретини, з-за яких двічі в день хочеться переїхати на безлюдний острів.