Лист Хмельницького, що змінило історію

76

Здобувши блискучі перемоги над польським військом під Жовтими Водами 5, 7 і 8 травня, а потім 16 травня – у Корсуня*, гетьман Богдан Хмельницький повернувся з своїм військом до Черкас, і 8 червня (за нинішнім календарем – 18-го) 1648 року відправив російському цареві Олексію Михайловичу послання з проханням про прийняття Гетьманщини в підданство. Лист це чудово у багатьох відношеннях якщо, звичайно, розуміти суть часу, коли воно було написано.

Слід розуміти, насамперед, те, що гетьман Богдан-Зиновій Михайлович Хмельницький пропонував возз’єднати Україну не з Росією, як про те десятиліттями говорили присяжні історики, і що було закріплено на державному рівні в часи СРСР, а Русь з Руссю – бо нічого «українського» на цих територіях ніколи не було: навіть багато пізніше відомий зрадник Пилип Орлик називав горезвісного Мазепу «Алкідом Російським», а батько цього «Геракла» Адам-Степан Мазепа, один із соратників Богдана Хмельницького, носився з ідеєю створення не «України», а Великого князівства Руського (у складі Речі Посполитої). Навіть «Лютий Ярема» – Єремія Вишневецький, прямий противник Хмельницького – носив титул «князя Руського», а самого гетьмана Хмеля, на другий день нового 1649 року тріумфально в’їхав через Золоті Ворота до Києва, називали «Мойсеєм віри руської», «захисником свободи російського народу», «новим Маккавеєм».
Письмо Хмельницкого, изменившее историю
Лист Богдана Хмельницького російському царю від 8(18) червня 1648 р. Лицьовий та зворотний частини.
Письмо Хмельницкого, изменившее историю
Історик Сергій Соловйов пропонує дивитися на Хмельницького насамперед як на козака – представника природи «дівочої ще, дитячої, якщо завгодно грубої». Додамо сюди для повноти картини також шляхетське походження і освіта – чи не краще по тим часам: єзуїтський колегіум у Львові або Ярославі (нині Польща). І твердість у вірі, якої він не змінив, навчаючись у католиків. Ймовірно, саме такою і повинна була бути сума якостей керівника народного повстання, яке переросло у Визвольну війну, яка принесла жадане возз’єднання розірваних монголо-татарською навалою частин Русі, перш за єдиною.
Письмо Хмельницкого, изменившее историю
Попередники Богдана Хмельницького, гетьмани Марко Жмайло, Тарас Федорович, Іван Сулима, Павлюк (Павло бут), Яків Остряниця, Дмитро Гуня (зліва направо і зверху вниз)
Людина освічена, він знав, наскільки сумні наслідки мав досвід попередніх повстань проти польського гніту: під проводом Марка Жмайло-Кульчицького в 1625 році, Тараса Федоровича в 1630-м, Івана Сулими у 1635-му, Павлюка (Павла Бута) у 1637-1638-х, Якова Острянина і Дмитра Гуні в тому ж 1638-го: за винятком перших двох випадків, коли доля бунтівних гетьманів залишилася туманною, у всіх інших керівники повстань і приєдналася до них козача верхівка були звезені до Варшави і там стратили найлютішими способами: колесованием, посажением на кількість, разрубанием на частини, витягуванням жив, «прибитием цвяхами стоячими до дощок, облитими смолою, і спаленням повільним вогнем», «шматування залізними кігтями, схожими на залізну лапу» і т. д.
Усвідомлював Богдан Хмельницький перспективу в разі поразки, поповнити своїм ім’ям цей довгий синодик жертв панської жорстокості і шляхетського свавілля? Безсумнівно. Але він знав абсолютно точно і про тих численних жертв, які терпів тут і зараз його народ буквально від озвірілих в своїй лютості поляків, вогнем і мечем укрощавших його бунт, топивших його в крові. Чудово поставлена розвідка доносила йому відомості про польських розправах. Зокрема, Ярема Вишневецький, «недавній відступник від православ’я, з ненавистю ренегата до старої віри, віри хлопской», кричав катам на повсюдно скоєних розправи: «Мучте їх так, щоб вони відчували, що вмирають!». Лисянський полковник Максим Кривоніс свідчив: і відсікали голови, і на палю саджали, «у кожному місті серед ринку шибениця…, а попам нашим [князь Єремія] буравом просвердлював очі». Дівчатам поляки дарували червоні стрічки: клапті шкіри, зірвані з їх плечей і шиї. Можна було спокійно читати такі звістки?
Так, це була та війна за віру. Богдан Хмельницький вимагав, щоб уніати і католики забралися із Гетьманщини, а православний єпископ засідав у Сеймі Речі Посполитої на почесному місці, відразу після примаса Польщі. Ніколи поляки з цим не погоджувалися. У відверто гарячу фазу релігійне протистояння перейшло в 1651 році, коли папа римський Інокентій Х послав до поляків своє благословення і прощення гріхів, а короля Яна Казимира проголосив захисником віри, передавши йому через свого легата мантію і освячений меч. Коринфський митрополит Іоасаф, у свою чергу, оперезав Хмельницького мечем, освяченим на Гробі Господньому, окропив військо святою водою і сам йшов на поляків при війську. Своє благословення Богдану Хмельницькому передав і константинопольський патріарх Іоанникій II (Линдиос).
Тут ми говоримо про події 1651 року, в якому Берестецька битва, що відбулася 18 червня, відкрила низку невдач козацького війська того літа, мали досить важкі наслідки – поляками був спустошений взятий литовським гетьманом Радзівілом Київ, а «соборну церкву Богородиці кам’яну на посаді ляхи пограбували все, способу попалили, церква вся вигоріла, одні стіни залишилися». Чому таку ненависть мали поляки до Православ’я – пояснює той факт, що саме київські ієрархи церкви першими усвідомили необхідність возз’єднання розділеного народу: ще за чверть століття до листа Богдана Хмельницького про те ж, про прийняття православного населення Малої Русі у підданство російського государя звертався (у 1622 році) православний митрополит Київський і всієї Русі Ісая Копинський-Борисович. Двома роками пізніше про те саме писав до Москви митрополит Іов (Борецький). Він створив трактат «Протестация і благочестива юстификация», в якому було прямо заявлено: «з Москвою у нас одна віра і богослужіння, одне походження, мову і звичай».
Письмо Хмельницкого, изменившее историю
Митрополит Іов (Борецький) та архімандрит Єлисей Плетенецький
У тому, що це була не приватна думка князів церкви, переконують книжкові джерела, в тому числі видані Києво-Печерської (в Лаврі) друкарнею, заснованою в кінці 1616-го або початку 1617 року її тодішнім архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. Вже перша видана тут книга рясніє «російської» лексикою: «Православного роду російському, сином Церкві Восточныа взлюбленнейшим, душеспасителнаго здравиа», — надруковано в її передмові від його імені. Інша вступна частина, від архідиякона Захарії Копыстенского, починається поясненням: «Се, правовірний християнина і всяк побожний читачеві, від нарочитых місць в Росії кииовских, тобто від лаври Печерскиа кииовскиа, благодаттю Божою, ретельністю ж і піклуванням преподобнейшаго під отцех кир Елисеа Плетенецького печерського кииовского архімандрита, відбувається напечатаннаа книга молебная Орологион, яже впливає словенськи Часослов».
Далі так: «еже в роді нашому російському, в часи самодержця Владимера …» В кінці «Часослова» поміщені «Тропарі і кондаки росским святим». У тропарі преподобний Феодосій Печерський величається так: «в молитвах яко бесплотен перебуваючи в Росской землі яко світле світило просия отче Феодосие…» і «Зірку росскую днесь вшануємо». Тропар і кондак святої княгині Ользі заголовки: «Преподобныа Волги, у святому хрещенні Єлени, княгині роской». У кондаку святої княгині Ользі-Олені закликається: «Вспоем днесь благодателя всіх Бога, прославльшаго в Росії Олену богомудрую, молитвами ея, Христе, подай душам нашим гріхом залишення».
У розряді полемічної літератури, виданої лаврської «друкарней», найбільш значущою вважається, що вийшла у 1621 році «Книга про віру єдину», автором якої є, ймовірно, Захарія Копистенський. У наступних у часі виданнях: «Книга про правдиве єдність православних християн», «Палинодия, або книга оборони» цей автор демонстрував відкриту симпатію московським князям, розглядав Москву як оплот православної Русі, висловлював ідеї єдиної прабатьківщини трьох східнослов’янських народів, нерозривності їх історичних доль, близькістю розмовних мов, єдності церковнослов’янської мови і віросповідання.
Поляки чудово розуміли силу основи цього об’єднання. «Многоученый і красноглаголивый» Адам Кисіль, в той час воєвода київський, головний парламентер з Хмельницьким, запевняючи останнього, що «немає в цілому світі іншої держави, подібно нашій батьківщині, правами і свободою, разом», тим не менш чесно відписував у Варшаву ще в 1648 році: «…Хто може поручитися за них? Одна кров, одна релігія!»
Письмо Хмельницкого, изменившее историю
Битва під Пилявцями
Широким струмком польської крові, пролитої у відплату за яке твориться в Україні-Гетьманщині розбій, Богдан Хмельницький навіки відгородився від Польщі після битви під Батогом. Нічого, крім презирства, він до бундючної польській шляхті не відчував. «Перина», «латина» і «дитина» — такі глумливі клички він дав трьом полководцям, що стояли проти нього в битві під Пилявцями: князь Домінік Заславського відомий був багатством і зніженістю, коронний хорунжий Олександр Конецпольський — молодістю, а региментарь Миколай Остроруг хизувався вченістю. Всі вони зазнали від нього нищівної поразки. Стиль Хмельницького перейняли і оточували його полковники. «Вже минули ті часи, коли ляхи були страшні нам; ми під Пилявцями відчули, що це вже не ті ляхи, що раніше бували. Це вже не Жолкевські, не Ходкевичі, це якісь Тхоржесвкие, так Заенчковские (Хорьковские – від тхора і Заечковские – від зайця), діти, вбравшись в залізо! Померли від страху, як нас побачили».
Письмо Хмельницкого, изменившее историю
Земський собор – збори представників усіх станів і всіх земель Русі
…Восени 1653 року, через два місяці після Битви під Батогом, Богдан Хмельницький знову, втретє за час Визвольної війни звернувся до Російського царства за протекторатом. 1 жовтня 1653 року в Москві спеціально з цього приводу був зібраний Земський собор, який виявився останнім в історії Росії, на якій було вирішено: «гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорізьке з містами і з землями [в підданство] взяти…». Так завершилася, через п’ять років і три з половиною місяці, епопея одного з самих чудових листів у світовій історії.
* Всі дати у статті наведено тоді існував календарем.