Неоголошені війни, у яких СРСР зазнав найбільш важкі втрати

48


Офіційно після 1945 року СРСР у війнах не брав. Але це не завадило радянським солдатам побувати в пеклі майже всіх великих військових конфліктів другої половини минулого століття – від Індокитаю до Африки. І у всіх цих випадках – незалежно від результату – незмінним було одне: що йдуть на батьківщину цинкові труни і куці казенні телеграми для рідних з знеособленим змістом – «загинув при виконанні бойового завдання». Нижче про трьох найбільш кровопролитних для СРСР конфліктів, які так і не були офіційно визнані війнами.
Вторгнення в Угорщину
В Угорщині події осені 1956 року називають Угорською революцією, а в СРСР звали контрреволюційним заколотом. Але суті справи це не змінює. А виправдання можна знайти і для тієї, і для іншої сторони. Яка воювала на боці фашистської Німеччини Угорщина попила чимало крові у СРСР, але після поразки репарацій майже не зазнала, хоча і була окупована. Лояльність до встановленого в Угорщині комуністичному режиму і «старшого брата» в СРСР вважали заслуженою вдячністю за доброту.
Бажання жити вільно і заможно в угорцях запанувало досить скоро. Двохсоттисячний мітинг в Будапешті переріс у справжнє повстання, і придушити його вдалося лише танками і армійськими формуваннями. Кінець повстання поклала спланована і проведена Георгієм Жуковим операція «Вихор», про яку він розповідає у своїх «Спогадах і роздумах». Дані за радянським втрат з різних джерел не сильно різняться, тому їх можна вважати цілком достовірними: близько 700 чоловік убитими, близько 1500 пораненими і 50 – зниклих безвісти.
Громадянська війна в Китаї
Насправді це не одна війна, а ціла серія конфліктів, що розтягнувся на два з лишком десятиліття. Але ми поговоримо лише про другому етапі – з 1946 року – в якому СРСР прийняв найактивнішу участь. Як пише один з видних китайських військових Пен Дехуай в «Мемуарах маршала», незважаючи на офіційні запевнення в підтримці китайських комуністів лише добровольцями, Радянський Союз допомагав зброєю та спорядженням, але найдієвішим «зброєю» були численні військові радники і радянські офіцери.
Маючи величезний бойовий досвід і в тактичному, і в стратегічному плануванні, вони багато в чому визначили і підсумковий успіх. Радянські офіцери завжди відрізнялися хоробрістю, а тому не гребували гущі битв. Тому й втрати серед них були немаленькі – за найскромнішими підрахунками, не менше 1 000 осіб. І це, якщо вірити твердженням, що регулярні армійські частини в конфлікті участі не брали.
Війна в Афганістані
Найстрашніший і довготривалий конфлікт, в якому взяв участь СРСР – це громадянська війна в Афганістані. До цих пір йдуть суперечки про те, чи слід було радянському уряду втручатися в цей конфлікт, а в умах обивателів засіло гостре нерозуміння того, «що ми там робили». Наприклад, командувач 40-ю армією, яка воювала в Афганістані, Борис Громов у своїй книзі «Обмежений контингент» стверджує, що іншого шляху в СРСР просто не було. І введення військ був єдино вірним рішенням, тим більше, що поставлені завдання у результаті були виконані.
А втрати за 10 років бойових дій становили трохи більше 15 000 осіб, що не можна порівняти з американськими втратами під час війни у В’єтнамі. При тому, що поставлених цілей США тоді виконати так і не вдалося. Втім, це вже, як мовиться, зовсім інша історія.
Ярослав Горбунов