Стою на зупинці. Підходить бабуся-божий одуванчик, смикає за рукав.
— Дівчина, миленька, яка там маршрутка йде?
Газелька ледь показалася на горизонті, я її саму-то насилу бачу, не те що номер, так і в очі б’є яскраве сонце.
— Не бачу поки що, бабуся. Зараз під’їде ближче, я скажу.
— Як не бачиш? Ти ж в окулярах!
Приїхала до мами забрати документ, шукаю його в кімнаті.
— Ма, ти не бачила моє свідчення? Ніяк знайти не можу.
— Дивись краще! Ти собі окуляри навіщо купувала?
Свідоцтво виявилося засунуто в непрозору папку в дальньому кутку шафи.
Пізній вечір, закриваю офіс. На вулиці темно, ліхтар далеко. Колега стоїть на ганку і чекає мене, закриваючи спиною навіть світло проїжджаючих далеко машин. Промахиваюсь повз отвору для ключа раз, другий.
— Ти чого там так довго копаешься?
— Щілину не видно, потрапити не можу.
— Як не видно? Ти ж в окулярах!
Пари в університеті. Викладач читає лекцію. Деякі тези пише на дошці. Я пишу на слух, практично не дивлячись на дошку. Дівчина з паралельної групи стукає ручкою по плечу:
— Слухай, а що там праворуч у кутку написано?
Праворуч у кутку викладач писав хвилин 20 тому. А почерк у нього, м’яко кажучи, огидний.
— Я все підряд писала, а що там написано, не можу розібрати.
— Як не можеш? Ти ж в окулярах!
Дорогі люди з хорошим зором! Окуляри — це не бінокль, не прилад нічного бачення і не рентгенівський апарат! Вони лише дають нам здатність бачити майже так само, як ви, часто навіть трохи гірше. Вистачить збурень! А то задовбали.
