Перший раз Сашка мало не розплакався в класі

47


— Іванов, у тебе совість є? – запитала вчителька.
— Є, — кивнув Сашко, стоячи біля дошки і намагаючись пригадати, в якому році відбувалося Льодове побоїще. – У мене совість хороша.
— Ах, гарна? – вигукнула вчителька. – І ти з такою доброю совістю не можеш вивчити дати, які прославили нашу вітчизну?
— А навіщо їх знати-то потрібно, ці дати? – спокійно запитав Сашко. – Від цього нічого не зміниться.
— Так? – вчителька спохмурніла. — Дійсно… Дідусь твій в якому році народився?
— Дідусь?… – Сашко почав розглядати стелю. – В одна тисяча… це…
— Може він і не народжувався зовсім? – запитала вчителька. – Зовсім.
Клас засміявся. А вчителька, дивлячись на здивованого Сашка, продовжила:
— А дід твій не народився, то й тата твого, природно не було.
— Чому це не було?! Він був. Він і зараз є.
— Ні, його! – твердо сказала вчителька. – А якщо його немає, то і тебе немає.
— Оце ж я! – Злякано вигукнув Іванов. – Біля дошки! Це ж я!
— Це не ти, — зітхнула вчителька. – Це хтось інший. Інший Іванов. І живе він не в Росії, а в невідомій нікому країні, у якої немає ні перемог, ні звершень.
— Чому це? — Сашка розгублено дивився на клас. – Там все є! У підручнику ж про це написано.
— А про тебе там, випадково, не написано?
— Ні… А при чому тут я?
— А при тому, Іванов, що головний підручник – це наша пам’ять. А якщо пам’ять порожня, то й душа порожня. А людини без душі просто не існує. Навіть якщо в нього совість хороша. Сідай. Я тобі навіть двійку не можу поставити, тому що нікому ставити її. Нікому.
Перший раз Сашка мало не розплакався в класі.