Їду в автобусі, до батька в лікарню. Настрій — нижче середнього. На плечі важкий рюкзак з підручниками (він реально важкий, повірте, тим більше з моїм дуже тендітною статурою), в руці — зовсім не легка сумка з продуктами. Час — ближче до першої години пік, народу в автобусі не те щоб битком, але досить щільно. Встаю ближче до вікна, де є місце, паралельно проходу, щоб не заважати, і надовго залипаю в простір…
Залипаю я до того моменту, як в спину штовхає мене м’ясиста рука кондукторши. «Я тут вам не вмію через ваші рюкзаки літати!» Виявляється, своїм рюкзаком я перегородив їй дорогу до її місця. Що ж, мовчки йду далі, наскільки дозволяє простір. Через деякий час — другий поштовх: «Рюкзак свій приберіть!»
Я повільно вскипаю. Він важкий, серйозно важкий! Це одна з причин, по яких я не ношу сумку замість рюкзака, і це та причина, по якій я не можу його зняти. Поставити на підлогу теж не можу: брудні патьоки на білій шубі привабливості не додають.
— Самі спробуйте з таким рюкзаком у руці до Крайової лікарні стояти! — відповідаю я.
— Встаньте, щоб не заважати! — огризається кондуктор.
— Куди?
Показує рукою місце. Місця, до речі, не вистачає, і я торчу рюкзаком в прохід.
Вже проходячи повз мене, кричить:
— Хамка малолітня! З батьками так будеш розмовляти!
От спасибі!
— Я розберуся, як мені з батьками розмовляти! — відповідаю я з усієї душі.
Каюсь. Я, така худенька миленька дівчинка у білій шубці і мало не з бантиком в косичку, готова була послати матом, якщо б вона ще раз до мене причепилася — дзвінким дівочим голоском, на весь автобус.
Немає. Не причепилася. Хоч і зачіпала своїми потужними тілесами мій стирчить рюкзак кожен раз, як проходила по салону — але сама ж туди сказала встати.
Але задовбали я більше не цим. Вийшовши з автобуса, я записала номер маршруту, держномер і приблизний час інциденту, щоб поскаржитися в департамент транспорту. Прийшовши додому, відкриваю браузер. Ага, сайт міськадміністрації, департамент транспорту, відділ організації пасажирських перевезень, Васильєв Василь Васильович… Нижче — номер. Набираю…
— Алло? Департамент транспорту?
— Департамент фінансів! — нервово відповідає дівчина і кидає трубку. Я її не звинувачую — може, теж кондуктор вивів…
Я шукала потрібний номер. Я дзвонила в адміністрацію, і мене перенаправляли з одного номера на інший. Я втомилася шукати. Нехай ця кондукторка і далі спокійно їздить на своєму маршруті — я давно не в образі. Але що ж це виходить? Тебе не тільки можуть обхамити з голови до ніг — ти навіть не знайдеш, куди поскаржитися на це.
Я не люблю, коли так кажуть. Але зараз на розум проситься тільки одне: «Ну це ж Росія…»
