Проти чого протестує Грузія

10

Знову не можна уподібнюватися…
Відверто кажучи, я дуже важко з визначенням своєї позиції щодо того, що відбувається зараз у Грузії. І головна трудність – формулювання. Тому що якщо говорити про це чесно, не вибираючи виразів, то можна запросто наговорити на статтю про розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

Почасти це дивно, адже протилежна сторона саме цим і займається. Розпалює її, рідненьку – хоч міжнаціональну, хоч міждержавну. Але ми знову і знову переконуємо себе в тому, що не можна уподібнюватися, не варто плутати декількох крикунов і весь народ, потрібно бути цивілізованими і мудрими… загалом, набір необхідних штампів всім добре відомий, кожен вибере за смаком і зможе зберегти людський вигляд.
А ще ми повинні «зрозуміти і пробачити». Адже вони так від нас настраждалися за роки страшної російської окупації. Причому всі поголовно, по всьому периметру страшної російської імперії – і прибалти, і нэзалэжно-пэрэможники, і грузини, і вірмени, і середньоазіати… Це тоненьке подвывание про «зрозуміти і пробачити» давно стало у нас черговим, просто обов’язковим, варто трапитися який-небудь заварушки на кордоні нашого російського ареалу. Це майже комариний писк, такий самий противний і такий же на жаль, звичний в нашому інформаційному болоті.
Найсумніше, що нас все-таки переконали. Росія схожа на якогось мультиплікаційного ведмедя, перед яким б’ється в істериці черговий наглий скунс або тхір, а він тільки переминається з ноги на ногу так думає, як загладити свою провину…
Без вини винні?
Так от, щодо нашої провини перед Грузією і грузинами. Ми, безумовно, винні в тому, що врятували цей народ від османського і перської геноциду. Ми винні в тому, що Грузія відбулася як самостійна країна, а не стала частиною, наприклад, Туреччини. Ми винні в тому, що грузинський народ не розділив долю значної частини курдського. Ми винні в тому, що грузинська мова зберігся як такої, що діти тбіліських грузин вчать саме його, а не турецький, як це роблять діти грузинів, які проживають в Туреччині (і вважаються там турками, між іншим).
Страждання, заподіяні нами грузинському народу, теж важко піддаються опису. Це ж майже нічого не виробляє Грузія мала найвищий рівень споживання в СРСР. Саме в Грузію не постачали морозиво м’ясо, бо там, бачте, «традиції» і туди потрібно постачати тільки жива худоба – грузини любили їсти тільки парне м’ясце.
Від таких страждань там виросла знаменита грузинська інтелігенція, справжнім покликанням якої, як показав час, виявилася робота весільного тамади. Але вона не тільки намагалася згодовувати нам своє кіно (теж на російські гроші зняте, чого вже там), але і годувала нас своєю ненавистю.
Та й зараз, на жаль, намагається це робити…
Звісно, мені можуть заперечити: а як же Абхазія і Південна Осетія? Тут-то Росія точно окупант?! Тут автор що скаже?!
Автор скаже, що лицемірство – погана річ. І якщо вже Грузія скористалася правом на самовизначення при розпаді СРСР (та що там – сама багато в чому цей розпад спровокувала), то нерозумно потім було наполягати на незмінності своїх кордонів і відмовляти в цьому праві абхазам і осетинам. Тому ні, Росія не окупант, а визволитель. Так, ми добре, міцно врізали Грузії по зубах, коли вона спробувала окупувати згадані території, але тут вже, вибачте, як гукнулося. Можемо повторити…
Не треба змішувати, вам зараз кухар Вахтанг все змішає
Зараз дуже багато розмов про те, що «не треба змішувати». Теж традиційний аргумент, чого вже там. Так ось з цього приводу колеги по «ВО» підкинули мені чудовий анекдот.
— Пробачте, але там моє харчо плює якийсь мужик!
— Це кухар Вахтанг. Врахуйте, його позиція не відображає позицію всього персоналу нашого кафе!
Адже Тут справа-то в чому… Позиція кафе мені може бути цікава, а може бути і не дуже. Але в будь-якому випадку я маю право вимагати, щоб мені, як мінімум, не плювали в замовлене блюдо. Щоб людину, яка не поважає клієнтів, моментально, без жодних дискусій, виперли з штату.
А тут ми чуємо, як директор закладу, він же президент незалежної Грузії, заявляє про те, що Росія – агресор і окупант. Тобто теж, виходить, плює в харчо? Але після цього негайно запрошує гостей за стіл – туристи, каже, дуже люблять наше кафе, вони не повинні страждати від того, що ми плюємо їм в харчо! Ой, вибачте, вони не повинні страждати від дій політиків, яким і потрібно вирішити виниклу проблему.
Яка живуча все-таки аналогія…
Я сам іноді намагаюся остудити надто гарячі голови, які пропонують негайно ввести кудись війська, задушити санкціями, розірвати всі і всілякі відносини – на жаль, досить часто це буває контрпродуктивно і більш шкідливо для нас самих, ніж для тих, на кого ми намагаємося впливати. Часто в цьому питанні домінують геополітичні міркування: діватися нікуди, бо якщо там не буде російських танків, то відразу ж з’являться американські винищувачі.
Але все-таки очевидно, що нескінченно терпіти витівки різного роду «потерпілих» — собі дорожче. І час від часу потрібно давати відповідь адекватна, тобто жорсткий і принциповий. З нашими колишніми братами по СРСР, як показує практика, працює тільки жорстка дресура – пряник за правильну поведінку, батіг за кожну провину. На жаль, якщо немає розуму і совісті, залишається працювати тільки з рефлексами…
«Кавказький Париж»
Пам’ятаю, як на зорі перебудови був популярний міф про Тбілісі як про кавказькому Парижі. Ех, мовляв, якби не росіяни, жили б зараз грузини, як в раю – насолоджувалися своїм чудовим кліматом, їли круасани вранці, пили каву в тісних тбіліських двориках, милувалися б видами Кури, гуляли по красивим набережних… Правда, просували цей міф все більше самі грузини так наші місцеві вічні «ягрузины», але суть від цього не змінюється – здається, досі саме він формує свідомість грузинського народу. І саме звідси «ростуть ноги» у прагнення звалити на нас всі свої невдачі і проблеми.
Мені не дуже хочеться зараз скочуватися в жанр, який я називаю «поради Путіну» і яким, чого вже там, сам іноді грішу. Які вводити санкції, скільки втратить Грузія від тієї чи іншої економічної заходи російського уряду – про це в кожному бульварному листку вже написали наші видатні економісти і не менш помітні експерти. Кому треба, той сам вже все знайшов і прочитав.
Набагато важливіше, на мій погляд, інше – кожен такий виплеск русофобії позбавляє нас (сподіваюся!) від дурних ілюзій. Ми більше не ведемося на ностальгічні соплі вийшли в тираж акторів і актрис, які розповідають нам про прекрасну «дрючьбу народів», яка була в СРСР і про те, як нас всіх страшенно любили в Тбілісі і яке хлібосольне там кавказьку гостинність.
Їх, може бути, і любили, не сперечаюся. Їх, може бути, і приймали як найдорожчих гостей.
А взагалі-то, там добре приймають тільки рівних або більш сильних. Іншим добре, якщо шматок коржа подадуть і чаю наллють.
Ось цей урок нам би треба завчити дуже добре. І ніяких більше поклонів…
Автор:Віктор Кузовков