У гніві я страшна

165

Є у мене така фіча: в гніві я втрачаю над собою контроль. У мене злітають всі моральні обмежувачі, я стаю в кілька разів сильніше і швидше і дуже ефективно можу зробити боляче тому, хто мене розлютив. Мені ще й дуже весело в процесі. Звідки це все взялося — не знаю, почалося, коли мені було років 10. Зазвичай мене вельми нелегко довести до такого стану, але бувають дні, коли з рівноваги може вивести все що завгодно.

Все ускладнюється тим, що я дівчина. Хоч і досить великого додавання, але не валькірія. Від дівчат зазвичай не чекають, що вони можуть проявити агресію, тому персонажі з категорії трамвайних хамів і співчуваючих вибирають їх у якості об’єкта. І коли такі особи нариваються на мене в невдалі дні…

Ось тітка років п’ятдесяти, яка вважає, що я зобов’язана поступитися їй місце в автобусі. «От молодь пішла, зовсім знахабніли?» Розсілася я, прошмандовка, тут як королева. Встаю, наближаю своє обличчя до обличчя тітоньки: «Ну-ка, тітка, що ти сказала, повтори-но ще раз?» «Що, ой, вибачте, дівчина…» Ну-ну. Дещо як запихаю назад вскипевший гнів, їдемо далі.

А ось дідок, який вважає дуже потрібне повідомити, що татуювання на руці позначає мою приналежність до найдавнішої професії. Ну що ж, дідусю, давай обговоримо твою точку зору детальніше. Що, знову вибачте? Ну ось, тепер і морду бити начебто нема за що. Ну ладно, все одно літніх бити негуманно.

А ось пара підлітків чотирнадцяти років, один із яких вирішив донести до мене звістка про те, що у мене товста жопа. Очі мені застилає кривавий туман. Різко наближаюся, беру за комір і проникливо, голосом, тремтячим на гарчання, пояснюю, що якщо він ще раз в цьому житті відкриє своє паскудне хлебало і скаже що-небудь про незнайому людину, то здохне в настільки страшних муках, що у нього не вистачить фантазії уявити. Відводжу руку для удару… «Відпустіть його, будь ласка!» — подає голос другий підліток. «Дівчина, не бийте дитину!» — це вже підключається жаліслива громадськість. До речі, ця дитина мене на півголови вище і вже точно не слабкіше — ну, коли я в нормальному стані. Доводиться відпустити, а то занадто багато уваги до ситуації. Жертва по стіночці відповзає в занепад. Блін, а так хотілося хоч разок в щелепу дати…

А задовбали мене їх боягузтво і впевненість у безкарності. Патякають на тих, хто не може дати відсіч, а якщо відсіч таки зустрінуть — відразу в кущі. Якщо вже пащу розкривають, то хоч би за свої слова відповідали, чи що. А то дістало кожен раз придушувати в собі гнів, це шкідливо для здоров’я.