Вибрали свободу і свиня Освіти

134

Ростислав Іщенко

Переможці майдану на Україні постійно стверджують, що вони вважали за краще свободу несвободу, а ми над ними регулярно за це потешаемся, цікавлячись де ж це вони знайшли свободу у себе в поліцейській державі.
Але, якщо поглянути на предмет з точки зору екзистенціального вибору, то доведеться визнати, що результат кількох майданів привів населення України до більшої свободи, якщо розглядати свободу, як абсолют, а не як усвідомлену необхідність.
Зруйнувалася і критично ослаб українська держава. Але ж держава і є головний обмежувач особистої свободи на користь колективних інтересів. Українська держава ще в силах поки пригнічувати певну категорію своїх громадян – прихильників максимального зближення України з Росією та інтеграції Києва в створені і створювані Росією на євразійському просторі економічні та політичні структури. Однак зосередившись на цій функції – функції придушення окремої (все ще досить великої) соціальної групи, держава змушене було пожертвувати усіма іншими своїми функціями.
Воно не в змозі виконувати соціальну функцію (освіта, медичне обслуговування, розвиток науки, культури тощо). Україна не в змозі виконувати функцію збройного захисту держави. Крим був відданий без єдиного пострілу. У Донбасі армія, національна гвардія, спецназ СБУ і прикордонні війська всі разом, та ще й з додаванням добробатов, не змогли придушити повстання проти київського режиму. У Румунії, Польщі та Угорщині відкрито, на високому політичним рівні обговорюється можливість поділу України в середньостроковій перспективі. Розглядаються різні варіанти, але в жодному з них не допускається можливість ефективної збройної захисту Києвом цілісності держави.
Олігархам влада віддавала при Порошенко на відкуп цілі регіони, віддає і зараз. Зеленський вже заявив, що реформує СБУ і забере в неї функцію боротьби з економічною злочинністю. Це при тому, що більшість тих, хто голосував за нього розраховував, що він припинить здійснюваний СБУ політичний терор. Але ні, «молодий незамаранный» президент скорочує можливість державного контролю над олігархами, руйнуючи механізм спецслужби, безпосередньо працював на цьому напрямку. Що ж стосується політичних ув’язнених, то їх долі Зеленського не цікавлять.
Стануть олігархи вільніше після реформ Зеленського? Однозначно стануть. Вони і так вже нівелювали роль президентської влади практично до нуля. Через місяць вони наб’ють такими ж ляльками парламент. Будучи непрофесійними, не володіючи механізмами, що приводять в рух державний апарат, ці «нові обличчя», хоч в Раді, хоч в перейменованої в Офіс президентської адміністрації будуть абсолютно безпорадні, як всі разом, так і кожен окремо. Вони стануть ширмою, за якою призначений олігархами уряд і регіональна влада будуть приймати продиктовані олігархами рішення. Для українського олігархату настає ера повної свободи.
Але настає вона і для населення. Якщо не носити георгіївську стрічку і не публічно підтримувати Росію, то можна навіть по-російськи говорити і писати, незважаючи на всі заборони (як вступили в силу, так і тільки готуються). В іншому ж населення повністю вільно: від роботи, від соціального забезпечення, медичного обслуговування, освіти і навіть від поліцейської захисту. Дивно, чи не правда, поліцейська держава не може забезпечити нормальний рівень захисту своїх громадян від звичайних кримінальників.
Все це разом і означає повну свободу. Свободу від держави. У перші місяці після жовтневого перевороту 1917 року, коли була добита державна влада старого режиму, яку почали руйнувати ще февралисты, а нові державні структури не почали діяти, на території колишньої Російської імперії відбувалося приблизно те ж саме. І це не тільки називалося, але і багатьма сприймалося, як повна свобода.
Справа в тому, що людина відчуває дискомфорт не від певного суспільного ладу, а від держави. Чим активніше держава намагається взяти на себе задоволення запитів різних суспільних і політичних груп, тим більше воно змушене обмежувати права населення в цілому, підсилювати контроль над ним, розвивати механізми примусу, роблячи їх більш тонкими і всепроникаючими.
Даний сучасна держава, як, наприклад, Росія, контролюється сотнями тисяч відеокамер, що дозволяють побачити в режимі реального часу і моментально зупинити практично будь-який злочин. Держава контролює банківську систему і завдяки цьому легко присікає спроби окремих багатих людей йти від податків, виводячи кошти в офшорні юрисдикції.
Але камери стежать не тільки за злочинцями. Дрібні адміністративні порушення, які звичайні люди схильні легко прощати собі і іншим, держава фіксує і не прощає. Російські автомобілісти за останні десять років стали їздити навіть акуратніше своїх європейських побратимів не тому, що стали ввічливіше, вихованіші і культурніше, а виключно в силу невідворотності штрафу за порушення, фиксируемое бездушної камерою, з якою неможливо домовитися.
Сучасна держава, користуючись можливостями сучасної електроніки, максимально захищає своїх чиновників від безпосереднього спілкування з громадянами, щоб мінімізувати виникнення ситуацій, що провокують корупцію. Але в медалі є й інша сторона. Раніше чиновник мав справу з конкретною людиною, він міг зрозуміти особливість його ситуації і допомогти, просто закрити очі на не зовсім правильно оформлений документ і т. д. Зараз чиновник має справу тільки з інформацією, отриманої в електронному вигляді. У багатьох випадках, навіть якщо він захоче проігнорувати несуттєву помилку в заповненні якої-небудь форми, машина не дасть перейти до наступного етапу роботи, поки не вирішені проблеми поточного.
Аналогічним чином, контролюючи рахунку мільярдерів, держава контролює і рахунки звичайних громадян. І санкції до них за порушення застосовуються однакові.
І так у всьому. Більше порядку – більше контролю – менше свободи. Саме ідеальної свободи менше, свободи, яка «що хочу, те і роблю», свободи для мене особисто чинити так як мені зручно, не рахуючись з інтересами суспільства. В іншому варіанті держава – усвідомлена необхідність. Буває, що воно створює нам проблеми, але без нього зовсім погано.
Так от, переможці майдану майже досягли ідеальної свободи, свободи, як анархії. Чим менше на Україні залишається держави, тим більше виникає абстрактної свободи. Але ідеальна абстрактна свобода, свобода не обмежена ніякими правилами – свобода сильного, нав’язувати свою волю слабкому.
Народ чекає від президента Зеленського якихось «перших кроків», які повинні прояснити сутність нового режиму. Це безглузде очікування, так само, як і саме голосування за Зеленського було безглуздою і шкідливою тратою часу. Такою ж безглуздою тратою часу є і нинішні вибори в Раду.
Справа вже навіть не в тому, що вибори легалізують майданний режим. Вони з виборів 2014 року більше не путчисти, а законно обрана влада. Більш того, одіозні «лідери майдану» з влади давно і міцно витіснені. «Нові обличчя» приходять вже по другому разу. Справа в тому, що в нинішніх українських умовах вибори стали пустою формальністю. Якщо можна обрати президентом Зеленського, а на виборах в Раду віддати 50% +/- 5% невиразному списком «Слуги народу», то значить без цих структур взагалі можна обійтися. Вони стали нікому не потрібної декорацією.
Зеленський їздить у Париж і Берлін, вимагає там посилення антиросійських санкцій, розповідає про те, як він буде вимагати від Путіна назад Крим і Донбас (коли і якщо Путін погодиться його прийняти), а в цей же час до Москви натовпами прибувають уповноважені гінці від різних українських олігархічних угруповань з різною мірою підлості пропозиціями про укладення таємних угод і союзів, що передбачають будь-які розвороти зовнішньої політики Києва, з умовою, щоб місцевим олігархам залишили владу на Україні. Олігархи не ховаючись кажуть, що на президента України можете не звертати уваги, треба буде, поміняємо.
Поведінка ж Зеленського свідчить про те, що він своїм становищем не обтяжується. Навпаки йому подобається бути президентом-ширмою. Хочеш і переїжджаєш з будівлі ЦК КПУ в будівлю Музею Леніна. Хочеш, бігаєш по фонтанів в Маріуполі. Хочеш, до Макрону летиш, а потім до Меркель. Все це за державний рахунок і ніхто тобі ніяких претензій не пред’явить.
Оскільки з українськими олігархами, як з молдавським Плахотнюком, ніхто не бажає домовлятися ні в Москві, ні у Вашингтоні, ні в Брюсселі, їх лялька на президентському посту продовжує озвучувати програму Порошенко. Тому, що Порошенко був у свій час, як нині Зеленський, результатом компромісу між інтересами США, різних українських олігархічних угруповань і ясно вираженого прагнення більшої частини населення до світу.
Політична програма Порошенко була навпомацки сформульована тільки до початку 2016 року, коли, після відставки Яценюка, Порошенка остаточно сформував власний режим. Перекіс балансу цієї програми на користь націоналістів обумовлений тим, що саме вони досить організовані і сильні, щоб здійснювати критичний тиск на владу. Не дивно, що і Зеленський дотримується тієї ж програми. Його позиція може змінитися тільки в тому випадку, якщо зміниться позиція великих олігархічних угрупувань, які стоять за його спиною, а це неможливо, оскільки вони загнані в кут. Продовження їхнього панування можливо тільки в рамках існуючого режиму олігархічної республіки і вони продовжують цей режим зберігати, оскільки з втратою панування наступає час відповідальності. Кримінальної, а не однієї лише політичної.
Олігархат остаточно розклав і знищив державні структури, замінивши їх ширмою. Ширму можна змінювати скільки завгодно, режим від цього не зміниться. Вже готові «нові молоді» особи з числа популярних блогерів на зміну Зеленському і його команді, коли ті втратять підтримку суспільства. А потім будуть «нові молоді», формування яких і підбір лідерів не зупиняється ні на хвилину.
І кроки у них у всіх будуть рівно такі ж як у Зеленського. Куди-небудь поїхати, що-небудь сказати, більш-менш успішно покривлятися перед камерою, розважити народ, дати йому можливість пишатися який на Україні «народний президент» і помріяти про те, як США, Європа, Росія і Китай будуть заздрити. Олігархи підбирають собі артистів з відповідним рівнем інтелекту. Щоб були задоволені своєю роллю, щоб отримували задоволення від того, що їх «взяли у велику політику», щоб не лізли не в свою справу, а займалися тим, для чого найняли – «самопіаром». Поки лялька може домагатися любові і підтримки населення, байдуже, як вона це робить. Якщо ж любов кінчається і лялька починає притягувати негатив, її міняють на нову іграшку.
І так буде до тих пір, поки населення України буде вибирати абсолютну абстрактну свободу, наївно сподіваючись, що завтра прийде хтось, хто влаштує з життя суцільне свято, який вони розуміють як сільське весілля: пий, гуляй, бийся і не думай про роботу.
Всі народи переживали подібний період у своїй історії. Цю свиню підклали їм діячі Просвітництва, розмірковувати про «суспільний договір», про обов’язки держави, але забуваючи про те, що держави створили самі народи, коли, після численних експериментів, зрозуміли, що будь-яка держава краще, ніж будь-яка анархія. В результаті почалася епоха революцій, не закінчилася й досі. Уражені свинею Освіти народи з’ясували, що руйнація держави – процес досить нескладний, якщо виступати саме проти держави, як системи, що обмежує свободу. Адже держава обмежує всіх: і багатих, і бідних, і чиновників, і народ. Практичний кожен відчуває якийсь недолік свободи. Тільки свобода у кожного різна. Дізнаються про це люди, тільки коли руйнується стара держава і з’ясовується, що створити нове без громадянської війни, без гільйотини або масових розстрілів вже не вийде. Процес створення завжди більш тривалий і складний, ніж процес руйнування.
Україна – юне держава, ще не сформованого народу. Більшість її громадян щиро вважають, що вони не повинні створювати свою державу, а хтось (Росія або США, Кучма чи Зеленський) повинні їм його побудувати, причому так, щоб усім було комфортно. Україна досі переживає той юнацький максималізм, який пережила в 90-ті роки минулого століття Росія, який був властивий Європі і США в 60-е-70-е роки, і який у інших народів змінився усвідомленням того, що держава і суспільство нероздільні і неслиянны, вони знаходяться в стані вічної єдності і боротьби протилежностей. Переможець у цій боротьбі неможливий, бо хто б кого не переміг, тут же гине на трупі свого ворога. Держава, повністю подавившее суспільство досі не існувало, але навіть того рівня домінування держави над суспільством, який був досягнутий в СРСР вистачило, щоб перемогла держава зруйнувалася під впливом не найсильнішого кризи.
Але і перемогло товариство помирає на трупі свого держави (люди при цьому залишаються, хоч вижити вдається не всім). Так на трупі Російської імперії загинуло дореволюционое суспільство і так загинуло на трупі СРСР радянське суспільство.
Порятунок нинішньої української держави є проблемою нерозв’язної. З тієї ступеня розкладання, до якого її довела український олігархат, не відновлюються. Отже і то українське суспільство, з яким ми маємо справу зараз, загине. Але люди залишаться. А ось чи створять вони якесь товариство, буде новостворене товариство українським чи населення взагалі розсмокчеться по різним товариствам, залежить від того, чи знайдеться серйозна геополітична сила, зацікавлена у продовженні українського експерименту, що це буде за сила і на яку ресурсну базу вона зможе спертися.
Внутрішніх сил для збереження або відтворення держави в українського народу немає, і крокує по планеті Зеленський – найкраще тому підтвердження.
Ростислав Іщенко