Все, сворачиваемся

14

Десь півтора року тому вирішила я сходити на манікюр в салон в сусідньому будинку. Зазвичай я й сама непогано з цим завданням справляюся, але тут вирішила себе побалувати. Ціни трохи кусалися, ну та нічого — тим більше, що візерунки на нігтях я сама при всьому бажанні не намалюю. Розглянула величезний стенд з візерунками. Потім такий же з лаками — запримітила потрібний відтінок, записалася до майстра.

На наступний день приходжу в щасливому настрої. Втім, він одразу ж почав псуватися — сидять ці майстри і курять, а вчорашній стенд з лаками скоротився раз так на п’ять. Я боязко натякаю, що начебто б записана. Виходить тітка років 45 і розміру 60+. Ну да ладно, мені байдуже, хто майстер, — головне, щоб робив добре. І тут почалося найцікавіше:

— Сідай. Що хочеш робити?

Від такого я сторопіла. Так, я молодший за вас років на 25, але хто дав вам право мені «тикати»? Я не дочка, не подружка, не дівчина в автобусі, якій можна нахамити. Я клієнт, який платить гроші. Гаразд вже, манікюр мені тоді було важливіше, так і час підтискав, так що сперечатися я не стала.

Але самий блиск стався, коли вона, неакуратно зрізавши мені кутикулу на одному пальці і повторивши те ж на іншому, голосно запитала:

— У тебе місячні?

Моє обличчя початок витягуватися. Тітка мене добила:

— Ти вагітна?

Мене вистачило тільки на те, щоб ошелешено помотать головою.

— А чо тоді кров не зупиняється?

Загалом, задуманий манікюр мені так і не зробили — лаку потрібного відтінку не виявилося, а з візерунків мені були запропоновані квіточки і сердечка білого кольору, які нічого не викликали, крім огиди. А в салон той я тепер не піду, навіть якщо мені заплатять.