Звязок на дистанції надкороткі

13

Вчився я як-то недалеко від Нью-Йорка — чотири години на машині. Їздив туди майже кожні вихідні, щоб весело провести час. Жити в NY в хороших готелях дуже дорого, тому ми з друзями завжди зупинялися в готелях Чайнатауна. Для тих, хто не знає: за 50 доларів можна зняти кімнату розміром два на два без вікон, куди поміщається тільки ліжко і телевізор на стіні; душ і туалет в коридорі.

Приїжджаємо ми в черговий раз на китайську «готель», підходимо до ресепшену.

— Здрастуйте, у вас є вільні кімнати?
— У нас тільки за попередньої броні! — каже американка китайського походження, явно п’ять хвилин з батьківщини, судячи з сипяще-шепелявому акценту.
— А без броні взагалі ніяк?
— Ні, ніяк. Тільки бронь.
— Добре, який у вас телефон?
— ###-###-####.

Мій товариш заходить за ріг. На ресепшені дзвонить телефон. Дівчина, яка нам тільки що відмовила, знімає трубку, робить бронь, називає її номер, записує прізвище та ім’я. Мій друг, закінчивши розмову, повертається з-за рогу, підходить до дівчини, називає прізвище, номер броні і отримує ключі від двох кімнат.

Люди настільки звикли діяти за шаблоном, що їх мозок повністю відмовляється міркувати хоч щось. Задовбали!